A A A K K K
для людей з порушеннями зору
Жашківський ліцей №3
Жашківської міської ради Черкаської області

Квітень

Дата: 22.04.2020 12:04
Кількість переглядів: 498

 Г.Андерсен

Ганс Хрістіан Андерсен - датський казкар, романіст, поет і драматург - народився 2 квітня 1805 року в невеличкому провінційному містечку Оденсе в сім'ї чоботаря. Батько, незважаючи на свій фах, був людиною начитаною і свою любов до книги зумів передати Гансу Хрістіану. Потяг до творчості привів його в 1819 році до столиці, де він, живучи впроголодь, зміг закінчити школу й університет. 
      Перші три роки в Копенгагені Андерсен пов'язує своє життя з театром: робить спробу стати актором, пише трагедії та драми. У 1822 році виходить п'єса "Сонце ельфів", написана за давньоскандинавським сюжетом. Драма виявилася незрілим, слабким твором, але привернула увагу дирекції театру, з яким на той час співпрацював автор-початківець. Рада директорів домоглася для Андерсена стипендії й права безкоштовного навчання в гімназії. Сімнадцятирічний юнак потрапляє до другого класу латинської школи й, незважаючи на глузування товаришів, закінчує її. 
      У 1826-1827 роках виходять перші друковані вірші Андерсена, а в 1829 році він досить вдало випробовує себе в жанрі дорожніх нотаток - книжка "Подорож пішки від Хольмен-капалу до східного мису острова Амагер" вразила сучасників свіжістю світосприйняття, багатою фантазією й життєрадісним гумором. Мандрувати Андерсен любив протягом усього свого життя: він побував у Німеччині, Італії, Франції, Англії, Швеції, Португалії, Греції, Північній Африці, збирався до Америки. Його дорожні нотатки відзначалися точністю замальовок з натури в поєднанні з романтичною фантазією, мали пізнавальний й захоплюючий характер, були написані живою мовою. Спогади про подорож до Італії стали основою для написання першого роману Андерсена "Імровізатор" (1834). Усього в 30-ті роки XIX століття видатним датчанином було написано шість романів ("Імпровізатор", "О.Т.", "Тільки скрипаль" та ін. які мали незмінний успіх. Автора навіть порівнювали з В. Скоттом і В. Гюго. Але світове визнання йому принесли казки. 
      З 1835 року Андерсен починає періодично видавати казки, які в 1841 році увійдуть у книжку "Казки, що були розказані дітям". Ранні казки Андерсена - це, як правило, літературні переробки народних казок, які він сам чув у дитинстві ("Кресало", "Маленький Клаус і Великий Клаус", "Принцеса на горошині", "Дикі лебеді", "Свинопас" та ін.). Сюжет "Нового вбрання короля" було запозичено з іспанського джерела. А от "Дюймовочка", "Русалочка", "Калоші щастя", "Ромашка", "Стійкий олов'яний солдатик", "Оле Лукойє", хоча й дещо пов'язані з фольклором, все ж таки є авторськими творами. На тлі численних казкарів, яких породила епоха романтизму в різних країнах, казки Андерсена відрізняються відсутністю дидактичних основ і, як здавалося критикам XIX століття, відсутністю належної шани до королівських осіб, які в казках Андерсена ходять палацом у пантофлях (адже палац є їхнім домом), стелють постелі й варять гречану кашу. Казки Андерсена, з одного боку, є цілком антисоціальними, а з другого - мегасоціальними. Вони вийшли за межі свого століття, стали постійними супутниками людства через бачення датським казкарем вічного змісту будь-якої людини, нехай то буде король, королева, принцеса або селянин. 
      Символом творчості Андерсена вважається Русалочка, героїня однойменної казки (їй навіть встановлено пам'ятник у Данії). Народні сюжети, пов'язані з любов'ю між людиною і антропоморфною природною істотою, існують у різних народів (згадаймо поетичну драму Лесі Українки "Лісова пісня", яку теж було створено за фольклорними мотивами). Знав подібні легенди й датський фольклор. Але казка, яку було створено Андерсеном, набула особливого поетичного змісту. Русалочка втілює стихійні сили, від яких вже давно трагічно відокремилось людство. Русалочка, Дюймовочка, Гидке Каченя відображають протиріччя між трагічно-утилітарним світом людей і таємничими силами природи й творчості. 
      Всі романтичні герої Андерсена не відмовляються від своєї справжньої поетичної природи, хоч би як важко їм велося. Слово "справжній", взагалі, є ключовим в Андерсена. "Справжній" означає природний, істинний, правдивий. У "Калошах щастя" письменник обігрує вічну проблему незадоволення людей тим, що вони мають, споконвічні прагнення кращої долі. Нерозумний чиновник, який живе в ХЇХ столітті, мріє про середньовіччя. Зазнавши великого страху від здійснення власної мрії, чиновник повертається до свого віку і дякує Богові за те, що він не живе в середньовіччі. Іншим володарем Калош щастя стає простий солдат, який мріє зайняти командний пост, але, отримавши його, дуже хоче знову стати простим солдатом. 
      "Калоші щастя", з одного боку, вирішують філософську проблему щастя в дусі релігійного фаталізму (що є характерною рисою романтизму), з другого - іронізують з приводу ідеалізації середньовіччя, яка була вельми поширеною у колах романтиків (романтична іронія). 
      Андерсен є захисником простого й ясного погляду на світ, який, на його думку, і є справжнім. Такий погляд мають діти й художники. Тому саме малий хлопець стає відкривачем істини "У новому вбранні короля", тому й осміяно дурненьку принцесу зі "Свинопаса", яка погналася за дорогими іграшками й відмовилася від справжніх, природних, і тому чарівних троянди й солов'я. І справжня принцеса завжди буде принцесою, навіть в одязі жебрачки ("Принцеса на горошині"), тому що принцесою вона народилася (знову релігійний фаталізм). 
      Сорокові роки XIX століття стають новим і найвищим досягненням казкової творчості Андерсена. До збірки "Нові казки" (1844-1848) увійшли найзначніші й найвідоміші казки: "Снігова королева", "Гидке каченя", "Соловей", "Тінь", "Дівчинка з сірниками". Казки Андерсена стають більш ускладненими, глибокими, мають подвійного адресата: через захопливість фабули вони приваблюють дітей, а глибиною змісту - дорослих. Його казки написано простою мовою, наближеною до народної, і цим вони є близькими до дитячого розуміння. Але за удаваною простотою приховується філософський підтекст, який є незрозумілим дітям, але цікавить дорослих. 
      Чимало мотивів творчості Андерсена приєднуються до традиційних романтичних мотивів. Гидке каченя стає в один ряд з альбатросом Кольріджа й Бодлера, примушує згадати "Чайку" Чехова. Проблема трагічного життя обдарованої особистості набула особливої актуальності в епоху розвитку буржуазних настроїв. Гидке каченя одночасно є прекрасним лебедем, але зажирілі мешканці пташника цього не розуміють. Далі власної годівниці вони не бачать і власну рабську психологію вважають єдино правильною. 
      Казка "Тінь", найглибший філософський твір Андерсена, примикає до двох традицій, які існували в романтизмі. З одного боку, історія вченого, який спромігся шляхом раціонального експерименту відлучити від себе власну тінь, споріднює казку із творами Гофмана ("Крихітка Цахес", "Еліксири Сатани"), повістю Шаміссо "Неймовірні пригоди Петера Шлеміля", а також із знаменитим "Франкенштейном" Мері Годвін-Шеллі. Високодуховна й талановита людина, яка стала рабом тіні, сама накликала на себе біду. Не розуміючи справжньої суті природи, вчений поставився до власного експерименту занадто легковажно, відпустивши тінь в гості до сусідів. Він думав, що тільки він сам є самим собою, але людська психіка - річ таємнича, і про це неодноразово говорили романтики, розкриваючи тему двійництва. Тінь виявляється досить самостійною і зловредною істотою, яка руйнує долю свого колишнього господаря. Так через "дитячий" жанр казки Андерсен передає глибокі філософські думки. 
      Збірки останнього етапу творчості письменника вийшли під назвою "Історії" (1852-1855) та "Нові казки та історії" (1858-1872). Це справді були дивовижні історії про навколишній світ, риси реальності дедалі більше проникають у казки письменника, героями яких стають сучасники автора: звичайні люди зі своїми повсякденними турботами і проблемами, видатні вчені й художники. Андерсен хоче привернути увагу читача до майже казкових можливостей людини. 
      У 1855 році з'являється автобіографічна книжка "Пригоди мого життя", яка стала продовженням і доповненням першого варіанта автобіографії "Казка мого життя" (1847). Зі сторінок цих книжок постає образ видатної людини, великого фантазера, який зумів через усе своє життя пронести дитячу закоханість у таємничий світ казки й щедро поділитися цим зі своїми читачами. 
      Помер видатний датський письменник, засновник літературної казки, у віці сімдесяти років 4 серпня 1875 року в Копенгагені. 
       
      ОСНОВНІ ТВОРИ: 
      "Гидке каченя", "Соловей", "Дівчинка з сірниками", "Снігова королева", "Калоші щастя". 
       
      ЛІТЕРАТУРА: 1. Гренбек Б. Ханc Кристиан Андерсен. Жизнь. Творчество. Личность. - М., 1979.; 2. Брауде Л. Ю. Жизнь и творчество Ханса Кристиана Андерсена. - Л., 1973. 

 

 Г.Тютюнник

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931р. в с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо. Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник. Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей. 
      Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский») — оповідання «В сутінки» (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5). 
      Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963 — 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера». 
      Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості. 
      1966p. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во «Молодь»). «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді. 
      Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967р. 
      У 1968р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань. 
      У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978). 
      Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін. 
      На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника. 
      За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p. 
      В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного». 
      Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. 
      1989р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

 

 

  Д.Білоус

Життєвий шлях Дмитра Григоровича Білоуса розпочався 24 квітня 1920 року в селі Курмани на Сумщині в багатодітній селянській родині. Крім Дмитра, у сім'ї були Наталка, Василь, Олекса, Катря, Павло, Маруся, Сашко, Христина, Надія, Микола. «Трудове виховання — на вигоні пастухування», «Справлялися добре з харчами, — не їли лиш хвостиків з груш», «Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошов», — згадував поет згодом, осмислюючи своє дитинство.

 

Хранителькою сімейного затишку була мати, скромна трудівниця. У поета довго зберігалися квитки, вручені його мамі разом з орденом «Материнська слава» на безкоштовний проїзд залізницею. Один раз скористалася, більше не встигла... Батько Григорій Миколайович — був сільським мудрецем, порадником і заступником односельців. Його навіть обрали народним суддею.

 

У сім'ї шанували слово, любили самодіяльний театр. Батько сам писав п'єси, старший брат Олекса пробував свої сили в поезії, друкувався у 20-ті роки, належав до активу літературних організацій «Молодняк» і «Плуг». Він також викладав історію в Харківській трудовій комуні А. С. Макаренка. Коли малий Дмитро, перехворівши висипним тифом, був на грані смерті, видатний педагог запропонував забрати кволого хлопчика в комунарівський гурт. Так майбутній письменник вирушив у люди. А на людей йому просто щастило. У харківській середній школі літературу викладав брат Тичини Євген Григоро-вич. Дмитро потоваришував із його сином Владиславом і не раз бував у них удома. Саме тоді у Д. Білоуса зародився великий інтерес до мови. Через усе місто їздив він на заняття гуртка художнього слова при театрі робітничої молоді. Потім в університеті вчився разом з Олесем Гончаром, Григорієм Тютюнником.

 

У той же харківський період у літературному об'єднанні він познайомився з Олександром Підсухою і Валентиною Ткаченко. У спілкуванні Дмитро Білоус був надзвичайно тактовний, ненав'язливий і водночас дуже вимогливий до того, про що йдеться. Не любив пліток, нашептів, обминав їх, немов брудні калюжі.

 

... Війна безжально зруйнувала всі плани, сподівання, надії. Добровольцем у складі студентського батальйону іде Д. Білоус на фронт. Потім виснажливі бої під Києвом, важке поранення, госпіталь у Красноярську. Згодом у рік 40-річчя Перемоги Олесь Терентійович Гончар згадуватиме про побратимів-студбатівців: «Серед небагатьох, котрі лишилися живими, наших студ-батівців — Дмитро Білоус, поет і перекладач, з яким ми взимку 1942 року, виявляється, лежали в одному евакогоспіталі, в Красноярську, в приміщенні школи на березі Єнісею, хоч лише згодом дізналися, що під спільним дахом пули наші госпітальні палати».

 

Після одужання Д. Білоус працює на радіостанції «Радянська Україна», що вела передачі для партизанів. У щоденному спілкуванні з Петром Панчем, Олександром Копиленком, Ярославом Галаном формувалась його творча індивідуальність як поета-сатирика. Неоціненними уроками були тодішні зустрічі з Остапом Вишнею, який з симпатією і прихильністю ставився до Білоуса. Згодом, на початку 1950-х, Вишня захистив свого молодшого побратима від необґрунтованих нападок критики.

 

Отже, перший творчий гарт Дмитро Білоус здобував у роки війни. У мирний час його обдаровання стрімко розвивалося. Привернули увагу й читачів, і професійної критики збірки гумору й сатири «Осколочним!» (до речі, редагував її Андрій Малишко), «Веселі обличчя», «Зигзаг», «Колос і кукіль», «Сатиричне і ліричне», «Критичний момент», «Тарасові жарти», «Хто на черзі», «Альфи — не омеги», «Хліб-сіль їж, а правду ріж». Прикметною рисою Білоуса-сатирика є висока культура віршування, невтомне дбання про форму — ритм, римування, звукопис.

 

Уже в зрілому творчому і життєвому віці письменник починає писати для дітей і досягає неабияких успіхів. Його книжечки «Пташині голоси», «Упертий Гриць», «Про чотириногих, рогатих і безрогих», «Лікарня в зоопарку», «Турботливі друзі», «Сад на Лисій горі», «Веселий Кут», «Гриць Гачок» залюбки читала і читає наша дітвора. Бо в них є конкретні життєві ситуації — цікаві, повчальні, кумедні.

 

Письменник любить деталі, любить точні знання. Юний читач завжди дізнається з його віршованих новел про щось нове, невідоме. Достовірність, точність є необхідними у книжках для дорослих, а для дітей — тим паче. Тому так скрупульозно Д. Білоус виважував кожну деталь, кожне судження. За зовнішньою легкістю і простотою його дитячих віршів криється велика робота. Скажімо, готуючи книжку «Пташині голоси», письменник провів цілу дослідницьку роботу — як безпосередньо в лісі, на природі, так і зі спеціальною літературою. Збіркою зацікавилися навіть фахівці-орнітологи. Її перекладено білоруською та болгарською мовами. А вершиною дитячої поезії Д. Білоуса стала збірка «Диво калинове», удостоєна Національної премії імені Т. Г. Шевченка, та її своєрідне продовження — збірка «Чари барвінкові».

 

Ще одна дуже яскрава грань таланту Д. Білоуса — перекладацтво. Він переклав збірки поезій Івана Базова, Георгія Джагарова, Дмитра Методієва, Ангела Тодорова, Ніно Ніколова... Крім того, чимало перекладено прозових і драматичних творів, книжок для дітей, фольклорних видань. А вершина, безперечно, — двотомна антологія болгарської поезії, понад половину творів з якої Д. Білоус переклав особисто. Видання було відзначене в Болгарії золотою медаллю як найкраща антологія болгарської літератури, видана за кордоном. Уряд Болгарії нагородив поета орденом Кирила і Мефодія І ступеня, а в Україні він удостоєний за цю працю премії імені Максима Рильського.

 

Перекладацькі обрії поета, звісно, не обмежувалися Болгарією. Є в нього переклад драми Шекспіра «Міра за міру», є чудові переспіви з російської, білоруської, литовської, вірменської, азербайджанської, польської.

 

Д. Білоус вів багаторічну і невтомну роботу з виховання літературної зміни. Досить сказати, що поет 11 років керував літстудією видавництва «Молодь». Він щедро і по-батьківськи ділився своїм досвідом, прагне підтримати щонайменший проблиск нової індивідуальності, роздмухати бодай маленьку іскорку поезії. Багатьох він увів у світ красного письменства, підтримав словом, порадою, співчуттям.

 

В одному з інтерв'ю Дмитро Григорович сказав: «Не хочу здаватися ні кращим, ні гіршим. Хочу бути самим собою. А ще ніколи не боявся чорнової роботи». Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, літературних премій імені Лесі Українки та Максима Рильського, автор талановитих книг для дорослих і малечі, перекладач — Білоус завжди залишався надзвичайно скромною і делікатною людиною. Він ніколи не шкодував себе для людей і добрих справ.

  Є.Шморгун

Народився 15 квітня 1940 року в селі Новожуків (нині Іскра) Рівненського району Рівненської області в селянській родині. Оскільки село лежить поблизу давньоруського пересопницького городища, то ще з дитячих літ таємничі перекази, пов'язані з ним, будили уяву юнака, викликали бажання більше знати про минувшину свого краю.

 Навчався в Новожуківській початковій, Пересопницькій семирічній та Білівській середній школі, Лубенському медичному училищі, Рівненському педагогічному інституті. Працював їздовим у колгоспі, фельдшером, служив три роки в армії, співпрацював у газетах, керував обласним літературним об'єднанням. Тривалий час очолював обласну організацію Національної спілки письменників України. Нині - на творчій роботі.

 Розпочинав майбутній письменник своє творче становлення як журналіст: працював у Рівному, у Березному. Як згодом зізнавався, надслучанський край зачарував неповторною природою, запав у душу знайомствами з непересічними особистостями, знавцями народних легенд та переказів, котрі потім озвуться в багатьох дитячих оповіданнях, віршах.

 Друкуватися почав у 1958 році. У літературу прийшов на початку сімдесятих років, коли в журналі «Барвінок» з'явилося його оповідання «Грім». А невдовзі одна за одною виходять книжки для дітей. Етапним у житті письменника-початківця став 1978 рік: у київському видавництві «Веселка» були випущені відразу дві його книжки оповідань для дітей - «Зелені сусіди» (1978), «Що шукала білочка» (1978), а далі виходили наступні твори: «Дивосил-зілля» (1980), «Що сказав би хлопчик» (1981), «Де ночує туман» (1984). З 1984 року Є. Шморгун - член Спілки письменників України, керівник літоб'єднання при редакції газети «Зміна».

 Перші збірки визначили основне спрямування творчості Є. Шморгуна - писати для тих, хто ще не навчився читати, а також для молодших школярів, навчати їх розуміти природу, прищеплювати їм співчутливість, потяг до знань. Тому не випадково твори Є. Шморгуна були включені в підручники для школярів молодших класів. Твори перекладалися білоруською, болгарською, киргизькою, російською, тувинською та іншими мовами.

 У кінці 80-х років з'являються друком нові книжки для дітей: збірник оповідань «Вогник-цвіт» (1989), історична повість «Дорога до Ілона» (1989), «Ключ-трава» (1990), «Забуті боги предків» (1994), а також збірка «Вірші різних років» (1994), «Хто розцвів перший» (1996), «Мова зела» (1999), повість «Плач перепела» (1999), «Рослинничок» (2000), «Повісті з античних часів» (2001), «Шість століть Велигорських» (2002), «Тиха радість» (2003), твори в 3-х томах (2008).

 Лауреат літературних премій імені Валер'яна Поліщука (1984), імені Володимира Кобилянського (1997),імені Л. Куліша-Зіньківа  (2009), імені Лесі Українки (2000) Євген Шморгун - шанована людина, яка власною працею досягла творчих вершин. У його доробку 20 книжок, сотні журнальних і газетних публікацій.

Премію ім. Лесі Українки пану Євгену присудили за дитячу книжку «Мова зела». У ній вміщено оповідання про рослинну символіку українського народу. Ця книга до деякої міри підсумкова, тому що рослинним світом він зацікавився ще сорок років тому. В українців за всі віки склалася багата рослинна символіка. Вона зросла і розквітла не на запозиченнях, а на ґрунті власного світобачення і власної художньої творчості. І це є ще одним свідченням самобутності нашого народу, древності його витоків, глибинності його коренів.

Про рослини Шморгун видав чимало книжок. Вони різні за змістом. «Мова зела» відрізняється від попередніх праць тим, що є в ній твори водночас і художні, і пізнавальні.
У цій книзі автор показав рослинну міфологію України, показав що вона є, і що вона не менш цікава за римську чи грецьку. Українська міфологія має своє глибоке коріння і нею можна пишатися.

У «Мову зела» автор вклав весь свій досвід, знання, вміння, талант. Ця книжка цікава, багата, відкрила щось нове з історії, культури та побуту українців, нагадує уже чуване, але призабуте в гомоні клопітних буднів, через символічну мову рослин, допомагає краще зрозуміти душу рідного народу.

 В 2006 році високу відзнаку отримав письменник Євген Шморгун за історичний роман «Сніги непочаті», в якому змальовано героїчні сторінки боротьби волинян за незалежність нашого краю під проводом славного князя Федора Острозького, канонізованого до лику Святих Православної Церкви. Роман побудований на подіях кінця ХІV - початку XV століть. Для України це були «темні віки». У той час українські землі опинилися під владою різних державних утворень - Великого князівства Литовського, Польського та Угорського Королівства, степова ж зона фактично контролювалися татарами. І все ж у ті «темні віки» знаходилися люди які намагалися вивести свій край зі стану руїн. Помітною фігурою серед таких діячів був князь Федір Данилович Острозький. Маловідомість цього князя викликана тим, що він опинився в тіні свого, більш знаного нащадка, засновника Острозької академії та видавця Острозької Біблії князя Василя - Костянтина. Але саме завдяки діяльності князя Федора з'явилися міцні мури Острога, які зробили це місто майже неприступним для татарських нападів. Тоді було побудоване нове приміщення Богоявленської церкви в Острозькому замку. Острог став помітним та культурним центром України.
Федір Острозький також багато зробив для оборони українських земель від татарських нападів.

  Роман Євгена Шморгуна «Сніги непочаті» - це власне, не твір про князя Федора, він персонаж другого плану. Головним героєм роману є син Коваля Митро, який став боярином князя Федора та другом його сина Дашка. Твір починається з того, що Митро рятує Дашка від смерті під час полювання. Фактично завдяки цьому він стає другом княжича й боярином. У творі йдеться про нелегке життя молодого боярина, який значну частину свого часу проводить на війні та походах. Дія роману відбувається в різних місцях - це й Остріг, і рідна для Євгена Шморгуна Пересопниця, Кременець, Дубно, Рівне, села Волинського краю, а також Київ, Галичина, Поділля, які зазнавали постійних татарських нападів.

Цінність твору в тому, що письменнику вдалося вловити дух того часу. Особливо цікаві описи батальних сцен, військової техніки, та військових технологій того часу. Роман допомагає пізнати й осмислити непрості й маловідомі сторінки нашого минулого. Написаний живо, яскраво - він сподобається школярам і допоможе їм у вивченні історії нашого краю, познайомить з однією з найвизначніших постатей Русі - князем Федором Острозьким, причисленим до святих Православної Церкви, захопить цікавими пригодами їхніх однолітків - Дашка, сина князя Федора, та його юних вірнопідданих, а також ратними подвигами русичів і під час Грюнвальдської битви, і при захисті рідних осель від татар.

 Євген Шморгун тонкий поет-лірик. У поетичному доробку Євгена Івановича переважають вірші, в яких ідеться про облагороджуючий вплив природи на людину, їхню взаємодію, коли орієнтиром читачеві стає вічний, досконалий, гармонійний дивосвіт флори й фауни.

Саме вірші поета й письменника Є. Шморгуна найбільш виразно позначили і своєрідність його поетики, притаманної всім його творам. Адже він, як мало хто, розуміючи природу, виробив цікаву манеру перевтілювати враження від навколишнього світу в поетичні образи. Корені цього хисту слід шукати в у фольклорі. Вірші Є. Шморгуна позбавлені складних філософських, абстрактних роздумів. А художньої виразності в кожному слові, у кожному рядку він досягає конструюванням образів на основі пошуку влучних, яскравих епітетів, цікавих метафор, що виросли на ґрунті барвистої, візерунчатої народної мови, персоніфікації явищ природи.

 Євген Шморгун - письменник різносторонній, оригінальний. Він не зупиняється на досягнутому, шукає нові теми, образи, композиційні елементи творів, багато працює над словом. Твори письменника перекладаються білоруською, російською, тувинською, киргизькою, болгарською мовами.

 

 

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було підтверджено