A A A K K K
для людей з порушеннями зору
Жашківський ліцей №3
Жашківської міської ради Черкаської області

Письменники ювіляри Лютий 2020 року

Дата: 05.02.2020 14:41
Кількість переглядів: 354

У. Самчук

 

Улас Самчук народився 20 лютого 1905 р. у с. Дермань на Волині теперішньої Рівненської області у порівняно заможній селянській сім'ї. Село відоме православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького. 

Батько Уласа — Олексій Антонович Самчук — мав від двох шлюбів п'ятеро дітей. Улас був серед них середульшим. 

У 1913р. сім'я у пошуках землі переїхала в Тилявці Кременецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані української гімназії в Крем'янці, ані вищих шкіл — Бреславльського та Українського вільного в Празі університетів — він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім — арешт і мобілізація до польського війська, згодом — літературна діяльність. 

Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук редагував рукописні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літературного гуртка «Юнацтво», яке видавало однойменний журнал. Тут Улас почав писати малі оповідання, три романи, вірші та публіцистичні твори. У 1922р. у журналі «Юнацтво» Самчук помістив вірш «Не любити не можу свою я країну...». 

У 1923 р. він вступив до кременецької організації «Просвіта». Наступного 'року зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці (причина нелегального подолання кордону пояснювалась дуже просто: Упас хотів «стати письменником», а це, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись тільки в Києві). У 1926 pp. у с Дермані Самчук організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим на курсах митця народного танцю В. Авраменка. 

У 1926 р. у варшавському журналі'«Наша бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За політичними мотивами він залишив Польщу Г переїхав до Німеччини. 

Але в передвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, тому згодом він; переїжджає до? Праги. Прага привела Самчука у велику літературу і велику політику; Протягом- Г929—193Г pp. Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті в Празі. 

У 1931—1935 pp. у нелегальних революційио-пропагандист-ських журналах УВО-ОУН «Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних «фейлетонів», частина яких була у 1932р. видана пропагандистським відділом УВО (українська військова організація) окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка (ОУН — організація українських націоналістів, політична партія, яка виникла у Відні 1929р. УВОфактично стала її бойовим підрозділом). 

У 1932 р. написаний роман «Кулак»-, перша частина трилогії' «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Марія» — твір, що висвітлює події страшного голодомору в Україні в1 1932—1933 роках. У 1936 р. Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений рай» і роман «Тори- говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність. 

1937 р. була створена Культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з О. Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував: Самчук. У 1938—1939 pp. письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності Карпатської України, посідав місце референта пропаганди УНО (українське національне об'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавце» командування Карпатської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і паризького «Українського слова». В Чехії, Німеччині, Польщі об'їздив протягом 1940 — 1941 pp. з виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій. 

У 1941 —1942 pp. У. Самчук редагував газету «Волинь», згодом працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 р. його заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів самостійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили. 

У 1943 р. письменник повертається до Львова, але наступного року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945р. 

1944 —1987рр. — період «другої-еміграції» письменника. У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміщених осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шеремета». У 1948р. він переїздить до Торонто (Канада). 

Після переїзду основна частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянеіа Ді-Пі» (1979).-У 1980р. — вийшов останній з розпочатих! вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції. 

Роман «Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому Іван Мороз знаходить свою другу домівку — канадську, виходить у 1982 р. 

Письменник помер у Торонто 9 липня 1987р. 

Про свій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спогадів «На білому коні» та «На коні вороному», як і в інших книгах мемуарного характеру — «П'ять по дванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не тоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі тривке місце талановитого письменника-мемуариста. Окрім названих творів, письменник написав роман «Юність Василя Шеремети» і до кінця життя працював над проблемним романом «Ost». 

Перша книга трилогії «Морозів хутір» (1948) написана талановито, по-мис-тецьки вражаюче. Дещо поступаються у художньому відношенні наступні книги «Темнота» (1957) і «Втеча від себе». Роман «Ost» був висунутий співробітниками російського емігрантського журналу «Современник», з яким активно співпрацював У. Самчук, на Нобелівську премію. Одержати цюпремію він не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб письменник жив аі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі. 

Одним з найкращих творів Самчука по праву вважають повість «Марія» — про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, серед сили-силенної гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. З огляду на похилий вік головної героїні, ця трагедія, може, і не виглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна в моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.

 

 О. Турянський

Народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів (нині Радехівський район Львівської області) в родині тесляра. Був найстаршим серед 8 дітей. За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії, потім закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію. Працював учителем середніх шкіл Галичини.

У літературі дебютував 1908 року новелами в альманаху віденської «Січі».

З 1910 року викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії.

Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт. Потрапив у полон. Перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба.

Пережите в сербському полоні відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917). Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури.

Після повернення з Італії до Австрії викладав право у Віденському університеті, потім працював у Галичині, займався видавничою та педагогічною діяльністю.

Підірване сербським полоном здоров'я швидко тануло, і 28 березня 1933 року у Львові письменник помер. Тільки через п'ятдесят років його ім'я та літературна праця були гідно пошановані.

 

А. Вестлі

Анне-Катаріна Вестли - письменниця, з книгами якій ось уже більше п'ятдесяти років пов'язано дитинство всіх норвезьких детей.Будущая відома письменниця народилася в норвезькому містечку Вир в губернії Хедмарк на південному сході країни в далекому 1920 році. Її дівоче прізвище - Шулерюд, але, вийшовши заміж за Юхана Вестли, Анне-Катаріна взяла прізвище чоловіка. Юхан Вестли дуже допомагав дружині - він виступив ілюстратором її книг.

Найпершою роботою Вестли стала книга «Уле Олександр Філібе-бом-бом», і, з часом, книга перетворилася цілу серію. Чого тільки не траплялося з цим веселим і кмітливим хлопчиком! Малюки його полюбили і вже не хотіли розлучатися ні з ним, ні з оповідачкою. А їй не хотілося розлучатися зі своїми слухачами - так з радіопередач про Уле-Олександрі склалося п'ять книг. За ними пішли книги про тата, маму, вісім дітей і вантажівка, а потім і про всіх остальних.Всего Анне-Кат. Вестли написала більше сорока книг, вони діляться на цикли, і кожен цикл об'єднаний своїми героями. Її книги перекладені багатьма мовами. Читають їх і хлопці нашої країни. Виходив навіть диафильм по книзі «Тато, мама, вісім дітей і вантажівка».

Книги Анне-Кат. Вестли трохи схожі на казки: вони завжди добре закінчуються. Але це не казки, а справжнісінька і дуже непросте життя. І якщо в її книгах щасливі кінці, то це тільки тому, що її герої незмінно добрі і уважні, в будь-яку хвилину готові прийти на допомогу один одному, на них завжди можна положіться.В 1951 році, коли телевізорів в будинках у людей ще майже не було і їх місце займало радіо, молодій актрисі Ганні-Кат. Вестли запропонували вести радіопередачі для найменших. Для кожної передачі вона повинна була придумати забавний оповіданнячко і сама ж його прочитати. З таких оповіданнячка потім і склалися її книги. Коли приходиш до неї в гості, так і здається, що в кімнату ось-ось вбегут невіддільні від неї вісім дітей, або Уле-Олександр, або такса самоварного Труба, бо вантажівка, хоч і є членом сім'ї, у вітальню просто не поміститься. Але потім згадуєш, що героям цих книг вже за п'ятдесят і дорослі люди так себе не ведут.Анне-Кат. Вестли часто називають бабусею всіх норвезьких дітей, бо хто ж, крім бабусь, розповідає дітям всякі історії та сказкі.В радіопередачах щасливо поєдналися два чудових дарунка Вестли - дар актриси і дар письменниці. Всі її книги народилися з цих передач - їх спочатку слухали, а потім читали. І дуже часто життєві шляхи її героїв перехрещувалися, бо майже всі вони жили в придуманому письменницею приміському районі норвезької столиці, який називався Тіріллтопен.

Велике місце в книгах Анне-Кат. Вестли займають гри, і це зрозуміло, адже гра - невід'ємна частина життя кожної дитини. Саме в грі дитина, насамперед, пізнає світ і набуває життєвий досвід. Письменниця придумує гри так само винахідливо, як і самі діти. Часто в ці ігри включаються і дорослі і буває вже неможливо провести грань між грою і дійсністю. Справді, хто скаже, сердяться тато, мама і вісім дітей один на одного або грають, коли бігають навколо кварталу, щоб дати вихід своєму роздратуванню? Грають вони або живуть звичайним життям, коли сплять в коров'ячих стійлах під час великодніх канікул? Або коли купують у складчину будинок в лісі? Або коли мама кличе: «Марен, Мартін, Марта, Мадс, Мона, Міллі, Міна, Мортен, йдіть вечеряти!» - Це більше схоже на забавну гру і, звичайно, кожному хочеться взяти в ній участіе.В тому особливому світі, який створила Анне-Кат. Вестли, немає поганих людей, ніхто там не робить поганих вчинків, але людина, просто не зробив нічого доброго, як наприклад, господиня пансіонату, що відмовилася взяти на роботу маму Гюро, вже здається ущербної і нікому не хочеться бути на неї схожою. Письменниця намагалася нагороджувати своїх героїв лише тими якостями, які вона сама цінує в людях, - і в дітях, і в дорослих, - а тому в її книгах немає по-справжньому негативних персонажей.Анне-Кат. неначе говорить своїм читачам: «Дивіться, як добре жити, якщо людина думає не тільки про себе, якщо він думає і піклуватися про всіх оточуючих. Це зовсім не важко і дуже приємно. Ви тільки спробуйте! »Читаючи книги Анне-Кат. Вестли, діти втягуються в коло добрих справ і добрих людей, стають ніби співучасниками їх дій. Вони радіють, дізнаючись в чужому житті щось звичне для себе, а щось нове, вподобане ним переносять у свою жізнь.Впрочем, і у героїв Вестли вистачає своїх турбот і не так вже безхмарна їхнє життя. Кожен день долають великі і маленькі труднощі тато, мама і вісім дітей, а також герої інших книг Вестли, такі як Гюро з її мамою або Бьёрнар, приречений все життя провести в інвалідному візку. І якщо їх життя виглядає безхмарним і прекрасною, то насамперед тому, що такий її роблять самі люди. Дитина повинна рости і формуватися, чи не відчуваючи ворожість навколишнього світу, не можна навчити добру на прикладі зла - така позиція Анне-Кат. Вестли, за яку її, між іншим, не раз дорікали.

Одного разу, беручи у неї інтерв'ю («Гюльдендал Актюелле Магазин» № 1, 1978), письменниці нагадали, що критик Оддвін Алфарнес сказав про неї: «Якщо письменник пише про соціальні проблеми, навряд чи правильно зображувати їх, як забавних примар, які зникають від однієї радісної усмішки »і попросили її прокоментувати цей вислів. Ганні Вестли відповіла так: «Я б запропонувала Оддвіну Алфарнесу або будь-якого іншого, хто вважає, ніби тільки він знає, як знайти вихід із скрутного становища, написати дитячу передачу, що складається з п'яти двадцятихвилинних серій. Але при цьому він повинен пам'ятати, що передачі ці призначені для найменших слухачів. Що, можливо, десь його буде слухати чотирирічний малюк, залишений вдома один, або маленька застуджена дівчинка, сидячи в своєму ліжечку, буде слухати його і переживати все так, як ми, дорослі, вже не вміємо. Будь ласка, обруште на них всі ваші нерозв'язні проблеми. Я впевнена, діти зрозуміють всі, що ви їм скажете. Але від цього їм не стане легше жити в тому світі, який і без того представляється їм не зовсім добрим і надійним. І не думаю, що після таких передач малюки стануть просити Алфарнеса, або будь-якого іншого, знову і знову розповідати їм свої історії. Що старші діти прийдуть до нього і скажуть: «Як ти цікаво пишеш, я завжди читаю перед сном твої книги!» І дуже сумнівно, що який-небудь старий, якому далеко за вісімдесят, зателефонує йому і ввічливо запитає, чим закінчиться та чи інша історія, тому що невідомо, чи доживе він до наступної дитячої передачі.

Якщо Анне-Кат. Вестли називають Бабусею всіх норвезьких дітей, то з не меншою підставою її можна назвати і Мамою всіх норвезьких батьків. Понад півстоліття вона з воістину материнським терпінням учила норвезьких тат і мам бути хорошими батьками. Вчила їх спілкуватися зі своїми дітьми, розуміти їх, допомагати їм, а головне, вона змушувала батьків читати дітям вголос - адже її книги адресовані, насамперед, тим дітям, які ще не звикли читати самі, навіть якщо вони і вже навчилися складати з букв слова. І це дуже важливо, тому що читання дитині вголос, як ніщо інше, сприяє духовному зближенню дітей і батьків.
15 грудня 2008 Анн-Кат. Вестли не стало. Протягом декількох років письменниця страждала від хвороби Альцгеймера. Участь Вестли була неминуча - хвороба передавалася від покоління до покоління в її родині. Вона померла в приватній клініці міста Мьондален у віці 88 років. Вся Норвегія сумує з «улюбленої Бабусі всіх норвезьких дітей», адже Анн-Кат. внесла величезний внесок у дитячу літературу, і, що найважливіше, наповнила теплом тисячі дитячих сердець, які ніколи її не забудуть.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було підтверджено