Притча про Святвечір
У невеликому селі жила самотня бабуся. Колись її дім був повний голосів, сміху й метушні, а тепер у Святвечір у ньому було тихо. Вона накрила стіл на дванадцять пісних страв — не тому, що було кому їх їсти, а тому, що так робили все життя. Так навчила мати. Так було правильно.
Бабуся запалила свічку, поставила кутю посеред столу й тихо прошепотіла молитву.
— Дякую, Боже, що дожила. І пробач, якщо нарікаю…
За вікном падав сніг, а в двері раптом постукали. На порозі стояв змоклий хлопчик — сусідський сирота.
— Бабусю, можна я просто посиджу у вас? У нас сьогодні нема Святвечора…
Вона нічого не сказала, лише взяла його за руку й посадила за стіл. Потім постукала ще одна жінка — втомлена, з тривогою в очах. Чоловік на війні, додому не доїхала… Потім зайшов старенький дідусь, який переплутав дорогу.
І раптом бабуся зрозуміла: її стіл не був порожнім. Він просто чекав.
Того вечора вони їли кутю, ділилися тишею, словами й теплом. І кожен із них відчув, що цього разу Святий вечір прийшов по-справжньому — не в достатку, не в розкоші, а в людських серцях.
А бабуся, дивлячись на запалену свічку, подумала:
інколи Бог не приходить сам — Він стукає в наші двері через інших людей.
